укр рус eng

Голодомор 1932-1933 рр.

Харківська область




Офіційне інтернет-представництво Президента України.



Виставка «Джеймс Мейс — серце, віддане Україні»






Харків. День пам`яті жертв Голодомору



Виставка «Голодомор 1932-1933 років - геноцид українського народу»





Звернення Президента України В.А.Ющенка

Свідчення. Очевидці

Район

Народилася я у сім’ї робітника. 1932 р. мого батька репресували і винесли вирок про розстріл. Але пізніше з’ясувалося, що він разом із іншими в’язнями кирками й лопатами рив Біломорканал. 10 років батько був ув’язненим. І це після того, як 17-літнім юнаком пішов добровольцем до 1-ї Кінної армії Будьонного і до 1922 р. завойовував собі в її складі «світле майбутнє».

Пригадую, батько розповідав, що в’язні їли покійників - своїх побратимів, що помирали в камерах.

Перед Другою світовою війною тато повернувся додому трохи раніше строку (заробив це право сумлінною роботою). Однак не встиг він обтрусити підошви біля порога свого дому, як був призваний у лави захисників Вітчизни. Провоював з 1941 р. до 1945 р.

Отак і минуло 20 років страдницького життя мого батька - 10 років ув’язнення і 10 років воєн. Помер він 1979 р. у нужді, хворобах, знедолений, позбавлений земного щастя.

1933 р. моя мама, брат і я помирали, пухнучи з голоду. Брат, що був старшим за мене на 10 років, де міг крав (в основному - на базарі). Що вкраде, те і з’їсть, - сиру картоплину, буряк, цибулину. Жив тим, що потрапляло під руку.

Мама, хоч була пухлою від голоду, ходила на роботу в колгосп: до поля як-небудь дійде, а повернутися назад немає сил. Часто падала на землю і лежала, доки всі знову не прийдуть на роботу. Співчутливі односельці ділилися з нею хто чим - хто дасть шматочок макухи, хто картоплину варену. Хоч мамі треба було десь набиратися сил, щоб цілий день працювати під палючим сонцем, але вона «гостинців» не їла, а здебільшого ховала їх для мене - 4-річної дитини, пухлої і хворої, кинутої вдома напризволяще.

Мої спогади про ті часи хоч і скупі, але яскраві. Пам’ятаю, що, лишившись вдома сама, я лежала на землі і їла траву, яка здавалася мені смачними ласощами. Трава та називалася споришем. Коли мама через свою немічність не поверталася додому з роботи, то я так і лишалася лежати у дворі - брудна від пилюки. Я повільно умирала. Хтось порадив мамі здати мене до дитбудинку: там, мовляв, дітей хоч якоюсь юшкою годують та й крихітний шматочок хліба дають.

Але до дитбудинку, вихованці якого теж мерли з голоду, приймали не всіх. Дітей, котрі мали матір або батька, туди не брали - лише круглих сиріт. Отож мамі нічого не лишалося, як уночі таємно підкинути мене під двері дитбудинку.

Добре пам’ятаю, як мама несла мене і говорила, що ми поїдемо до тата, ось тільки квитка треба взяти. Я повинна була зачекати її на ґанку того будинку, де вона мене лишає.

Було темно, від страху я почала плакати, кричати. Це продовжувалося довго. Нарешті увімкнули світло, хтось чужий взяв мене на руки і вніс у великий дім. То і був дитбудинок. Пам’ятаю, що мене нагодували смачним супом і поклали спати. А в цей час моя мама (це вона сама потім розповідала) стояла за деревом і гірко плакала від горя й жалю до мене. Після того, як співробітники дитбудинку забрали мене, вона, заливаючись сльозами, побрела на пухлих ногах прямо в поле на роботу. Так мама врятувала мене від смерті.

Спливає в пам’яті, як у дитбудинку я довго лежала в ізоляторі. У мене вилізли нігті на руках і ногах, а замість них утворилися криваві плями. Потім від знесилення я осліпла.

Мама, прилаштувавши мене, не повзала більше з роботи додому, а, зберігаючи свої слабі сили, залишалася ночувати в полі.

Брат вижив завдяки тому, що став маленьким злодюжкою. Іноді він і мені приносив до дитбудинку щось їстівне. Перестрибнувши, бувало, через паркан, влізе у вікно ізолятора і, всунувши в мою руку яблуко чи картоплину, таємно втікає, щоб його не помітили.

Мама також приходила в дитбудинок, але завжди вночі, кличучи мене під вікном: «Тамаро, Тамаро, підійди до кватирки». Я лізла до кватирки і одержувала від мами смажені хлібні зерна.

Коли восени мама одержала в колгоспі натуроплату (буряки, трохи зерна), то забрала мене, слабу і хвору, з дитбудинку. Від того, що випадала пряма кишка, я не могла рухатися, лише лежала. Мені дуже хотілося побачити світло, сонце, побавитися з дітьми, але не судилося, бо зір так і не повернувся. Я на все життя лишилася інвалідом.

Проживши у голоді, холоді, нужді, щастя так і не діждалася. У мене не лишилося рідні, тому що бабусі та дідусі (як по батькові, так і по матері) вимерли з голоду. Голод викосив також моїх дядьків і тіток, їх дітей. Доживаю вік одинокою і всіма забутою.

Єдиною втіхою є онучка, теж інвалід дитинства, яка лишилася сиротою після смерті моєї доньки. Тримає нас двох, слабих і немічних, на цьому світі лише віра в Господа.

Слава Богу, що я діждалася часу, коли можу сказати правду про голодомор. Ця правда - тяжка рана мого серця, яка весь час кровоточить і болить...





[1] 2 3 4 5 6 7 8 9 10 Наступна сторінка Наступні десять
Акун Василь Данилович, 1922 р.н., житель села Високопілля Валківського району Харківської областіЯ пам’ятаю все. Мама поклали на піч вузлики з квасолею, горохом, сочевицею і оклунок суржику (пшениця, змішана з житом). Веліла нам, чотирьом своїм дітям, на них сидіти. Те не допомогло. Виліз до нас один у будьонівці, розкидав по кутках і згріб усе з печі. Мама, ставши на коліна, просила, щоб не позбавляли дітей останньої надії...
Александров Олександр Сергійович, 1918 р.н., уродж. села Молодова Вовчанського району Харківської області1933 рік. Зима, лежать великі снігові замети. Близько 10-ї ранку до нашого двору підійшла група активістів, серед яких були жителі нашого села, були й прислані з району. Зайшли у двір, вимагали віддати корову, але її не виявилося, бо брат Іван напередодні випустив худобину з хліва. Прибулі зайшли в будинок, склали якийсь папір і веліли показати наявне зерно...
Артеменко Надія Порфиріївна (дівоче прізвище Ларка), 1923 р.н., уродж. села Лигівка Сахновщинського району Харківської областіМені тоді було 10 років. Жила з батьком, Ларкою Порфирієм Петровичем, і мачухою, Маренко Пріською Пилипівною, (без мами я лишилася у віці 2 р. 6 міс.). Мала шість сестер - чотири на той час вийшли заміж, а дві - були вдома. Коли настав голод, то обидві незаміжні сестри пішли до радгоспу «8 Березня» під Краснопавлівкою...
Архипенко Ганна Федорівна, 1920 р.н., уродж. села Бугаївка Гаврилівської сільради Барвінківського району Харківської областіСім’я у нас була велика: батьки і шість душ дітей. Як почався голод, то лише старший брат працював, вивчившись на тракториста. Решта дітей були ще малими. В 1931-1933 рр. нашого вітчима, Титова Омеляна Івановича, послали працювати головою комуни у Новобогданове. Було там непогано. Жили в будинку розкуркулених...
Бабай Наталія Єгорівна, 1925 р.н., уродж. села Черкаський Бишкин Зміївського району Харківської областіПоховання, в якому покоїться прах односельців, померлих від голоду, я вперше побачила у 1953 р. Його мені показала мама, що була 1900 року народження. Тоді ми саме прийшли на кладовище Черкаського Бишкина, щоб відвідати могилу мого сина. Мама підвела до того місця і сказала:   - Отут поховані люди, що померли голодною смертю у 1932-1933 роках...
Бабак Галина Кузьмівна, 18. 03. 1926 року народженняМені тоді було 7 років, шукали будь-яку їжу, щоб не вмерти з голоду. У нас забрали корову, насіння, грошей не було, робили на трудодень, раз на місяць давали 400 грамів зерна, а іноді більше. Нас у родині було шестеро: мама, тато, троє братів і я. Жиле на краю села хлопці повмирали, а мене мама і тато брали з собою на роботу...
Багнюк Роман Лукич, уродж. селища Шевченкове Шевченківського району Харківської областіПриходилося боротися з куркульством, доводилося силою зривати замки, відбирати будинки. В селах Верхньозорянське та Огурцівка були розкуркулені майже всі жителі і у створений там радгосп “Індустріальний” доводилось набирати робітників в навколишніх селах. В радгоспі голодомору не було, але в навколишніх селах вимирали цілими сім’ями...
Безгодний Григорий АрхиповичУ колгоспі 1933 р. був дуже гарний врожай зернових, але життя краще не стало. Все вивезли, люди пухли від голоду. Збирали гриби. Хворіли малярією, пили чай з м’ятою, ходили пухлі. ...
Білокінь Кузьма Филимонович, 1923 р.н., уродж. села Юрченкове Чугуївського району Харківської областіВ сім’ї нас було четверо - батько, мати, сестра і я. Ми були опухлі від голоду, а мама вже й не вставала. І вдень, і вночі ми тільки й думали про їжу. А її нема. Не було кормів, масово гинула й худоба. Дохлих колгоспних коней закопували за селом у могильниках. А по ночах люди розкопували ті могильники, щоб принести додому хоч шмат тієї дохлятини...
Білоус Ганна СеменівнаЇжі не було зовсім. Доводилось їсти траву, її варили, або перемелювали та жарили, роблячи таким чином коржики. Шукали на городі та на полях мерзлу картоплю, яку потім намагалися приготувати як суп. Якщо ж знаходили буряк – це було справжнім святом. Вижити було важко. Багато людей померло. Але ми були дружніми, допомагали один одному з їжею, ділилися, тому і вижили...
[1] 2 3 4 5 6 7 8 9 10 Наступна сторінка Наступні десять




Документальний фільм «Жорна».

У Запоріжжі знову повісили Сталіна


04.11.2015
Світовий Конґрес Українців відновлює заклик визнати Голодомор геноцидом українського народу

17.04.2015
Патріарх Вірменської Католицької Церкви приїде на річницю Голодомору до Києва

24.03.2015
У Римі показали українську кінострічку про Голодомор

15.12.2014
Дитяча центральна міська бібліотека ім. Пушкіна в м. Краматорську отримала найновішу літературу про Голодомор-геноцид 1932-1933 років в Україні

24.11.2014
В окупованому Криму молились за жертв Голодомору

23.11.2014
У Парижі вшанували пам'ять жертв Голодомору

22.11.2014
Громадські активісти Харкова вшанували жертв геноциду

22.11.2014
Харків'яни вшановують жертв Голодомору


+ До всіх подій

© Голодомор 1932-33 рр. Харківська область
2007-2017
[email protected]